Через Москву і Тулу втікачі відправляються в сторону П'ятигорська, але несподівана зустріч з дружелюбно настроєних полковником фон Мюфлінгом (якому насправді доручено затримати закоханих, але якому закохані щиро подобаються) змушує їх повернути в Тифліс, до родичів Амірана. Слідом, покликаний інтуїцією, їде і полковник, але гостинні грузини переконують його не робити нічого проти щасливої пари. Фон Мюфлінг дає обіцянку - але тут, на біду, з'являється Тимофій Катаказі, який і затримує Лавінію з князем.Їх відправляють до Петербурга: князя - на фортецю, Лавінію - до законному чоловікові. Останній сподівається на відновлення сімейних відносин, але марно. Хоча князя позбавляють титулу, стану і відправляють у безстрокову рядовим на Кавказ, Лавінія як і раніше любить його. Муки солдатчини посилюються через те, що терпіти їх доводиться в тому самому гарнізоні, де закохані відновлювали сили під час своєї подорожі і де, судячи з усього, і скінчила свої дні Александріна. Після поранення князя Лавінія знову кидає чоловіка і під чужим ім'ям надходить в сестри милосердя - щоб бути поруч з коханим, але її знову під конвоєм повертають до столиці. Через деякий час Аміран (одружився вже на Марго, подрузі Лавінії) отримує від неї листа, де та повідомляє про своє бажання примиритися з чоловіком і поїхати з ним до Італії. Незабаром помирає Микола, і зневірений вже було князь отримує повне помилування. Він поселяється у своєму маєтку в Костромській губернії, куди під виглядом ключниці приїжджає знемоги цим життям Лавінія. Щастя їх недовго: спробувавши відкрити для селян лікарню, а потім школу, князь помирає. Опубліковані в епілозі листи проливають світло на деякі подробиці цього історії. Так, раптовий від'їзд Лавінії до Італії був викликаний листом Єлизавети, сестри Мятлева, де та оголошувала нещасну причиною всіх бід князя.