ідеї твору, як у подробицях опису, звучить іронічний тон – відкрито чи у підтексті, весело чи в’їдливо. Крім того, в деяких рядках прози По відчувається і самоіронія, подекуди дотепна та ущиплива. Іронією По бореться проти зла всесвітнього і буденного, проти псевдонауки та проти псевдокультури, проти людського страху та безпорадності. Іронія може у нього бути всеохоплюючою, нищівною, а може викликати просто сміх, розважати як один із засобів гумору. ("Маска червоної смерті", "Вільям Вільсон", "Чорний кіт", "Жабка", "Король Чума" та ін.)
Оповідання часто мають подвійне дно, як, наприклад, "Система доктора Смолла і професора Піріа". Твір відзначається стрімкою дією, у ньому немає зайвих подробиць, але вже з самого початку виникає атмосфера загадковості, чому сприяє небуденне й замкнене місце подій. Наївний і довірливий оповідач потрапляє через свою зацікавленість наукою (медициною) до старого напівзруйнованого замку, де міститься приватна клініка для божевільних. Під час розкішної вечері гість знайомиться з досить дивною компанією приятелів і подруг хазяїна-власника та головного лікаря клініки. Перед нами ціла кунсткамера диваків і монстрів, до того ж у незвичному одязі (згадаймо опис учасників учти у "Королі Чуми" або гостей маскараду в "Жабці"), що ще більше посилює гротескність їхньої поведінки.
Іронічний ефект не в останню чергу виникає від того, що ми здогадуємось про правду раніше за наївного героя-оповідача. Виявляється, що ці причепурені гості – пацієнти божевільні на чолі з лікарем, який теж з'їхав з глузду. Думка про те, що грань між психічним здоров’ям та божевіллям невловимо тонка, трапляється у По не раз. Світом править нице безумство, яке вважає себе єдиною формою здоров’я.
У всіх своїх творах По використовує гротеск – поєднання страшного і комічного. Розповідь про самі похмурі предмети (наприклад, поховання заживо в "Передчасних похоронах") може закінчитись смішною ситуацією. Поєднання містичного і пародійного планів помітні навіть в одному із найстрашніших оповідань - "Лігейі". Прикладом того, яким чином По досягає цих ефектів, може слугувати опис одного з учасників бенкету на чолі з королем Чумою І ("Король Чума"). В цій гротескній картині сконцентровані стилістичні прийоми автора – сплетіння жахливого і комічного, інтерес до деталі, дивина фантастичних образів. У кожного учасника нічного бенкету якась частина обличчя грає основну роль. У самого Короля це лоб, "so curiously and abominably high, that it seemed to be a beret or a crown made of flesh, pulled down his eyes ", у якоїсь дами – ніс, "extremely long and keen, lithe and pimply, and now and then she moved it aside with her tongue" [18,143].
Однією з найхарактерніших особливостей творів По є їхня таємничість. Він вміє вичарувати настрій загадковості, недомовленості, натяками описує незбагненне, те, що не піддається логічному тлумаченню, зображує дивні наслідки, не називаючи причин. Він використовує для цього весь арсенал прийомів готики й романтизму. Серед типових для готичного роману декорацій страждають і завдають страждань іншим таємничі демонічні персонажі, що над ними тяжіє фатум – найчастіше божевілля чи якесь неназване збочення, борються з насильницькою смертю нещасні жертви, котрі опинилися в лабетах своїх ворогів. З'являються грізні незнайомці, сіючи довкола себе моторошний жах, - це смерть у всіляких машкарах, всюдисуща й невблаганна. Пошесть проходить крізь мури, її не можна зупинити, проти неї немає ліків. Людина діє на зло собі, над її душею має владу "чортик суперечності", примха антилогіки, руйнівний внутрішній хаос.
У деяких таємничих сюжетах По загадка, навколо якої хмарою згущається незбагненний страх, розв’язується вельми матеріалістично, хоча й не просто. Така, наприклад, розшифровка загадкових фактів у "Довгастому ящику", "Сфінксі", "Чорному коті", розкриття таємниці жахливого привида, який мучив героя у "Похованих живцем". Таємниця для По – це те, що поки непізнане, а не те, чого й пізнати не можна.
Часто По свідомо вводить в оповідання елемент невизначеності, недомовленості. Так у "Проваллі і маятнику" залишається невідомим, що ж саме побачив в’язень інквізиції в проваллі. Немотивовані дивні і жахливі вчинки персонажів оповідань " Чортик суперечності ", "Серце-викривач", "Чорний кіт". У кульмінаційний момент закінчується дія "Лігейї" , "Рукопису, знайденого у пляшці". По уміло використовує закономірності психології сприйняття, підсилюючи таким чином емоційну дію, активізуючи нашу уяву.
Дія "страшних" оповідань По проходить в ірреальному, загадковому світі, де зміщені звичні координати часу і простору і не владні закони логіки і здорового глузду. Сюжет будується навколо якоїсь жахливої катастрофи, атмосфера оповідання сповнена безвиходу, а доля героїв – похмурого трагізму.
По відчуває загострений інтерес до екстремального і незрозумілого. Письменник, а з ним його герої намагаються заглянути "за" – за межі земного пізнання, за межі розуму, за край життя. Все це концентрується в останній фатальній загадці – таємниці Смерті. Різні форми та аспекти загибелі, фізичні і моральні тортури, агонія – все це досліджується і аналізується письменником. Смерть природна і насильницька виступає у письменника в десятках облич. Це й загибель від таємничої невиліковної хвороби, жахливої пошесті чи не менш жахливої помсти, повільне вмирання, картина якого холодно і точно подається з відвертою натуралістичністю, мов медичний опис. Таке ж умирання може змальовуватись поетично, надто коли йдеться про загибель молодих прегарних жінок. Поетизація й оголення акту смерті йдуть у письменника поруч. Його цікавить сама мить переходу у небуття. Він пише про сон, летаргію, гіпнотичні стани, схожі на смерть, про приголомшливі випадки поховання живцем. Зрештою, його