Погоджуємось з такими основними тезами вченої Зимульдинової А. С., які вона висвітлила у своїй праці «Розвиток мовлення шестирічних першокласників», а саме: «… учитель повинен бути наполегливим і послідовним у своїх вимогах, не допускати поблажливого ставлення до неохайно виконаної роботи. Учні теж мають навчитись самокритично оцінювати власну роботу і об'єктивно - роботу інших. На спеціально відведених уроках у кожному з початкових класів діти засвоюють найважливіші вимоги культури мовлення й етики мовного спілкування: 1) висловлювання повинні бути правильними, точними, виразними. Для цього необхідно добирати потрібні для вираження думки слова, уміло будувати з них речення і пов'язувати їх між собою; 2) слова потрібно правильно наголошувати; 3) в усному мовленні не можна заміняти слова жестами, мімікою, вигуками; 4) щоб висловлений зміст сприймався іншими людьми, треба в усному мовленні виразно вимовляти слова, уміло користуватися інтонацією, а в писемному - розділовими знаками; 5) у спілкуванні з іншими людьми прийнято вживати слова ввічливості (під час зустрічі і прощання, для вираження запитання, просьби, подяки тощо); 6) слова ввічливості слід добирати залежно від того, кому вони адресовані (товаришам, батькам, учителям, знайомим чи незнайомим людям); 7) у розмові треба вміти вислухати до кінця співбесідника, не перебиваючи його без потреби, а якщо є така необхідність, то попросити пробачення» [41, с. 107-108].

Отже, досліджуючи питання розвитку зв’язного мовлення молодших школярів, приходимо до висновку, що наявність попередніх умінь та навичок важливим чином впливає на процес шкільного навчання грамоти. Аналізуючи різні типи вмінь: слухати, міркувати, відповідати, запитувати, хочемо наголосити, що саме завдяки їм розширюються функції мовлення школярів, яке виникає і розвивається як засіб засвоєння і передачі знань. Усне та писемне мовлення виявляє себе і як спосіб формування особистості, самоутвердження її в колективі [50, с. 62]. Зрозуміло, чому так відбувається, адже збагачується мовне середовище дітей. На уроках учні сприймають зразки усного і писемного монологічного мовлення — наукового, публіцистичного, ділового. Опановують читання, письмо, вивчають систему рідної мови і збагачують власний словниковий запас.

1.2. Характеристика читання як виду мовленнєвої діяльності

Загальновідомо, формування у школярів читацьких умінь та навичок є одним з головних завдань початкової школи. Як стверджують науковці Гільбух Ю.З. та Пенькова О.І.: «Навчання читанню органічно пов'язане з системою письма і, відповідно, засвоєння нових слів на уроках читання логічно пов'язане із перекодуванням знаків-символів (букв) у слова з визначеним лексичним значенням» [30, с. 34].

У початковій школі на уроках читання є великі можливості для розвитку в учнів грамотного, логічно побудованого і образного мовлення, багатого за своїм структурно-логічним і змістовним складом. Приділяючи спеціальну увагу розвитку зв’язного мовлення учнів початкових класів, учитель готує їх до уважного сприймання художньої літератури, відштовхуючись від того, що книга відіграватиме дедалі більшу роль у подальшому житті людини, сприятиме розвитку її мови, розуму, почуттів і художньо-естетичного смаку.

Читання на початковому етапі функціонування є дією відтворення звукової форми слова на основі його графічної (буквеної) моделі. Згідно з сучасною термінологією, письмо можна назвати процесом кодування усної мови шляхом її переведення в графічну знакову модель, а читання - процесом декодування, переходу від графічної моделі слова до його первинної усної форми. Предметним змістом дій читача є не букви та їх назва, а звукова сторона мовлення - фонеми та їх послідовність. Тому читання вголос - це своєрідне говоріння за графічною (буквеною) моделлю.

На нашу думку, незважаючи на те, що говоріння і читання є формами усного мовлення, вони зовсім різні за способом свого формування. Дитина вчиться говорити, орієнтуючись за взірцями мови дорослих. У ході розвитку мови вона виконує величезну роботу з орієнтації в мові, з координації артикуляційно-мовленнєвих дій зі слуховими образами, отриманими від дорослих. Формування усного мовлення в дитини — процес ще недостатньо розкритий, складний за своїм механізмом і досить тривалий [37, с. 17].

Досліджуючи питання читання як виду мовленнєвої діяльності, ми звернули увагу на те, що принциповою відмінністю між проговорюванням слів та їх читанням є те, що змінюється характер управління роботою артикуляційного апарату. Під час звичайного усного мовлення управління відбувається у напрямі від думки чи від значення слова до його звукової форми. Цей перехід відбувається автоматично. Відповідно до цього, процес навчання читанню слід розуміти як перебудову управління усним мовленням, перетворення його з автоматичного в довільний, свідомо регульований процес з наступною автоматизацією. Отже, можемо сказати, що саме процес навчання читанню прямо пропорційно впливає на розвиток мовлення молодших школярів, оскільки навичка читання є першоосновою, що закладається при формуванні мовлення дітей молодшого шкільного віку. Для того, щоб краще зрозуміти сутність механізму відтворення звукової форми слова, ми вирішили звернутися до сучасних наукових праць з фонетики, які вивчають звуки і характеризують їх передусім з боку артикуляції.

Найзагальніший випадок механізму читання відбувається при читанні прямого складу в 1-2-х класах, що складається із приголосної та наступної голосної фонеми. Найбільш загальне правило читання, згідно цього, таке: треба знайти найближчу букву, що позначає голосну фонему, приготуватися вимовити цю фонему і з позиції її вимови проговорити попередні приголосні фонеми, позначені відповідними буквами, і услід за цим голосну фонему.

Поділяємо думку Дорошенка С.І., що «…загальна орієнтація у фонемному складі мови, розрізнення у словах категорій фонем за їх диференціальними ознаками - обов'язкова передумова навчання читанню. Без