Отже, свідчення Ібн-Хордадбега слід розуміти у прямому значенні: руси вважають себе християнами тобто дійсно належать до цієї віри (принаймні формально). У кожному разі все руське купецтво виявляється християнським.

Йдеться не тільки про наявність християнського прошарку серед давньоруського населення, а й про релігійну однорідність останнього. Інакше Ібн-Хордадбег мав би відзначити, що лише деякі руси в Багдаді називають себе християнами.

Ібн-Хордадбег писав свою книгу у 80-х роках ІХ ст., тобто був сучасником Аскольда. Таким чином, його свідчення про Русь відноситься до часу перед переворотом 882р., який поставив на чолі Києва протиязиченську і антихристиянську партію. У другій половині ІХ ст. Русь офіційно вважалася християнською країною, її громадяни мали “видавати” себе за християн навіть тоді, коли в глибині душі лишалися язичниками.Важко підшукати для подібної ситуації точнішу, адекватнішу і вдалішу формулу, аніж застосовану Ібн-Хордадбегом.

Інші відомості наводить ал-Масуді, автор Х ст. Його дані належать до пізнішого часу ніж свідчення Ібн-Хордадбега, але давнішого за добу Володимира. В його творі одна частина слов’ян виступає християнами, а інша – язичниками. “Вони мають багато городів, - пише Маруді. – а також церкви, де вішають дзвони, в які б’ють молотком, - подібно до того як у нас християни ударяють дерев’яним стукалом по дошці” [170. c.125]. Декотрі дослідники вважають, що наведені свідчення стосуються переважно західних слов’ян. Названі в тексті географічні реалії, однак, з певністю вказують на східну Слов’янщину, населення якої було сусідами хозарів, волзьких булгар. Його зв’язки простягаються до Волги, Дону, Північного Кавказу, а Чорне море ал-Масуді називає “Руським”. Згадка царя Діра (брата Аскольда) також веде нас до Київської Русі [170, c.35].

Відомості ал-Масуді , що стверджують релігійний дуалізм слов’ян, відповідають історичним фактам. За часів Олега, Ігоря й Ольги на Русі існували християнська і язиченська партія, що добре засвідчено угодою 944р.р. [250, c.36-42]. Отже, й ми можемо констатувати високу поінформованість автора щодо руських справ.

Особливо важливими є свідчення ал-Марвазі. Він жив і писав на початку ХІ ст., але користувався цілком достовірними текстами ранішнього часу (головним його інформатором, напевно, був ал-Бігуні).

Ал-Марвазі пише: “... І таким чином виховувалися вони (руси - М.Б.) доти, поки не стали християнами в місяці трьохсотого року. І коли вони навернулися до християнства, релігія притупила їхні мечі, і віра закрила їм двері діяння, і повернулися вони до тяжкого життя і ницості, і скоротилися у них засоби існування...” [696, c.258]

Щодо ясності й певності це повідомлення не лишає бажати кращого. Для нас важливим є твердження про хрещення Русі задовго до Володимира. При цьому йдеться не про навернення окремих осіб з числа представників суспільної верхівки, а народу в цілому.

Найцікавішою є дата: 300р. ліжедри відповідає 912р. нашого літочислення. Мається на увазі рік смерті Олега Віщого і початку самостійного урядування Ігоря Старого. Мар вазі взяв за хронологічний репер не самий акт першого хрещення, а кінець антихристиянського терору, розв’язаного після882р. З джерелознавчої точки зору ця неточність дуже важлива: вона підтверджує достовірність основного змісту. Виключаючи думку про пізню вставку, слід відзначити також точну характеристику важкого становища Русі за перших Рюриковичів, коли досягнення Аскольдової доби значною мірою були втрачені й держава, заклопотала проблемою територіальної цілісності та зайнята боротьбою проти відцентрованих тенденцій, загубила свої позиції в міжнародних справах, знизивши не лише дипломатичний престиж, а й економічний потенціал. Зрозуміло, що причини лежали не в ідеологічній, а соціально-економічній сфері. Тому не слід дивуватися акцентуації факторів, запропонованих середньовічним авторам, що цілком природно для правовірного мусульманства.

Вітчизняні джерела

Найбільшої уваги, звичайно, потребують вітчизняні джерела. Прийнято вважати, що вони не зберегли жодних спогадів про перше хрещення Русі. Є.Є.Голубинський, наприклад, вважав цей факт головним аргументом для заперечення Аскольдового хрещення Русі. Насправді ця теза невірна. Давньоруських свідчень про християнізацію ІХ ст. чимало, вони досить різнобарвні й промовисті.

Насамперед літописання. Офіційна історіографічна традиція беззастережно прийняла Володимирову легенду. Проте в деяких кодексах наявні певні ремінісценції більш давнього оповідання, що відносило навернення країни до третьої чверті ІХ ст. – часів Аскольда і патріарха Фотія. Вище ми наводили думку Б.О.Рибакова, за якого розповідь про Аскольдове хрещення містилася в Несторовій редакції “Повісті временних літ” і вилучена звідти авторами третьої редакції 1118р.

З текстів, що дійшли до нас, найважливішим є Николівський літопис – грандіозна компіляція середини XVI ст. ІІ автори використали численні стародавні документи, пізніше, на жаль, втрачені.

Окрему проблему (досі не розгадану) становлять деякі тексти з Николівського літопису, присвячені Володимиру Святому, в яких, однак, є імена патріарха Фотія та митрополита Михайла, рукопокладеного ним ан Русь.

Всього таких уривків чотири. Перший з них, вміщений під 98р., повідомляє про призначення Михайла на Русь; тут же подано розгорнуту характеристику ново поставленого ієрарха. Під 989р. розповідає про прихід Михайла до Києва та хрещення ним синів Володимира. Під 990р. вміщено повідомлення про, заходи щодо поширення нової віри в країні, здійснювані митрополитом; про хрещення Новгорода, скинення ідолів, навернення “многих людей”, будівництво церков і поставлення пресвітерів “По городах і селах”. Під 991р. міститься повідомлення про хрещення Михайлом і чотирма Фотієвськими єпископами Ростовської землі, а також про успіхи нової віри на Русі. Нарешті під 992р. читаємо про хрещення Русі Володимиром і двома Фотієвими єпископами Суздальської землі, про смерть митрополита