Раби.

Найбідніших селян називали хуру, тобто раби. Клас рабів зародився в

час військової демократії. Головним джерелом рабства був військовий полон. рабами ставали не тільки чужоземці, а й єгиптяни, переможені у внутрішніх війнах. так “Фараон Аменхотеп із одного походу в Сірію привів 100 000 полонених”. А.І.Рогошин, Н.М.Страхова. “Рабовласницька і феодальна держава і право країн Азії і Африки”, Харків, 1981р., с. 13. Отже, притік полонених – рабів був значним, так як війни були явищем частим. До певного часу існувала також боргова кабала, яка тягнула за собою втрату свободи неплатнику боргу. Роздача полонених служила основним засобом нагороди воїнів. Часто рабами володіли люди з дуже маленьким суспільним становищем: пастухи, садівники, торговці...

Оскільки, формально раби рахувались власністю фараона, тобто держави, тому багато рабів було зайнято в храмах і господарствах царів.

В Єгипті раби могли мати свою сім’ю і своє майно. В разі здійснення

проступку рабом, його закривали в державну тюрму і наказували. Якщо раба

відпускали на волю, то він в усьому рівнявся з вільною людиною.

Розділ ІІІ. Державний устрій Єгипту.

3.1. Апарат управління.

В Древньому царстві проявляються риси Східної деспотії, тобто складається централізований апарат, на який спирається фараон. Отже, на чолі державної влади стояв спадковий монарх – фараон, його влада була необмеженою: він прирівнювався до бога – сонця Ра, воля якого була священна. Фараон – це “джерело життя, здоров’я і радості”, оскільки він народився від бога і земної жінки. Починаючи з фараона Хефрена, титул великого бога Ра і титул сина бога Ра обов’язково приєднувався до імені фараона. Ім’я його писали в овалі, що є символом сонця. Про авторитет фараонів, їх неосяжну владу свідчать, також храми спорудженні на їхню честь, грандіозні усипальниці – піраміди. Тільки фараонові належала вся повнота законодавчої влади, його воля – закон, а законом вважалося все те , чого хоче фараон. Оскільки, фараону належала вся державна влада, верховна виконавча та судова та судова влади, то він був верховним начальником, верховним жрецем, тобто головним.

Матеріальну основу фараонової влади складали громадські, земельні та інші ресурси, які знаходились в особливому розпорядженні царя.

Фараон правив державою за допомогою великого, розгалуженого, чиновницько-бюрократичного апарату, якій він очолював, а всі чиновники повинні були підкорятись його наказам.

Найвищим з державних сановників був джаті (візир), якого призначав фараон спочатку зі своєї найближчої родини, а потім з середовища служилої знаті. Візир очолював увесь чиновницький апарат, охоплюючи адміністративну й судову владу. Він був управителем усіх царських скарбниць, усіх складів і сховищ, керівником усіх державних і царських робіт, його називали “начальником усієї держави, півдня і півночі”,

“начальником усіх вельмож.” О.А.Жидков, Н.А.Крашенінніков “Історія держави і права зарубіжних країн”, Москва, 1988 р., с.32. Йому віддавали великі почесті: при появі його

в приміщенні усі падали долілиць. Високий престиж візира підтримувала релігійна ідеологія, яка оголосила “пророком справедливості”, верховним жерцем бога Тота (бога законів і порядку).

Візир будучи начальником царських складів і організатором царських робіт, приймав безпосередню участь в господарському управлінні.

Державні урядовці, незалежно від посади, доповідали візиру про всі справи , а від нього чекали вказівок і рішень. Оскільки апарат урядовців був суворо централізований, бюрократичний, то можна собі лише уявити безмежність його влади. Він був підпорядкований тільки фараонові, який у разі потреби давав йому безпосередні вказівки. Візир очолював Велику Раду десяти – дуже важливий орган у системі управління. В епоху Нового царства візир очолював також усі збройні сили країни.

Головний скарбник був високим державним сановником, який зберігав царську печатку. Насправді він відав не тільки державною скарбницею, але ще й державними складами, коморами, оскільки значну частину податків та різних інших зборів у Єгипті вносили натурою – зерном, худобою, птицею, плодами та ін. Тому його ще називали “завідувачем того, що дає небо, родить земля і приносить Ніл.” Він скріплював царською печаткою всі державні документи, угоди, закони і був підзвітний фараону і візиру.

Головний скарбник мав двох “скарбників фараона”, які допомагали йому: завідуючи каменоломнями, срібними і мідними рудниками. Вони відповідали за доставку будівельних матеріалів для царських робіт, виконували також функції військового і морського міністрів.

Існувало ще багато інших високих сановників, були й напівофіційні титули й посади, наприклад “єдиний друг фараона”, ”фараонів знайомець” та ін.

Далі йшли правителі номів – номархи, яких призначав фараон із

знатті. Вони наділялись великою владою на місцях – законодавчою,

виконавчою, судовою, військовою. В деякі періоди влада номархів настільки зростала, що вони оголошували себе самостійними правителями, засновували свої династії, воювали між собою з зовнішніми ворогами, будували собі піраміди, палаци, храми.

На нижчих щаблях влаштовувався розгалужений чиновницький апарат з високорозвиненим письмовим діловодством, з численними секретарями, писцями з властивими для них формалізмом, бюрократизмом, тяганиною, хабарництво. Ці чиновники вели облік усього державного господарства, управляли царськими маєтками, рудниками, копальнями, стягували податки, доглядали за порядком, відали поліцією. На посаду писців і наглядачів мали доступ усі вільні люди.

Для набуття певної професії, у тому числі чиновників, існували спеціальні школи. Спостерігалась навіть певна спадковість професій, яка не була примусовою. Для слухачів нижчих рангів і посад була відкрита дорога для підвищення по службі. “З розряду писців, наприклад, вийшло немало вищих сановників Єгипту”. Тищик Б.Й. “Історія держави і права Стародавнього Світу”, Львів, 1999, с. 75.

За свою службу чиновники отримували від фараона платню, здебільшого натурою. Вищим чиновникам за добру