Богдан-Ігор Антонич

Автопортрет

«Я все — п'яний дітвак із сонцем у кишені».

«Я — закоханий в житті поганин».

«Привітання життя».

З першої книжки «Привітання життя»

Червоні клени й клени срібні,

над кленами весна і вітер.

Дочасності красо незглибна,

невже ж тобою не п'яніти?

Привертають увагу масштабні метафоричні образи наступної строфи, вжиті у відокремленій обставині способу дії:

Я, сонцеві життя продавши

за сто червінців божевілля,

захоплений поганин завжди,

поет весняного похмілля.

Ліричний герой вірша Б.-І. Антонича «Автопортрет» — як дитина, що відкриває для себе світ. Він радіє сонцю, весняному буянню природи. Він поганин (язичник), що поклоняється сонцю, вітру, весні. Цей вірш-автопортрет — відображення його душі, закоханої у красу.

Вишні

Поет вживає епітети «зоряна», «біблійна», «пишна» щодо батьківщини, характеризуючи в такий спосіб власне ставлення до рідного краю:

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Образ вишень набуває символічного значення, втілюючи Україну. Водночас автор у художній формі вказує на поезію Тараса Шевченка як на джерело такого переносу значення:

Де вечори з євангелії, де світанки,

де небо сонцем привалило білі села,

цвітуть натхненні вишні кучеряво й п'янко,

як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

Вірш Б.-І. Антонича «Вишні» виявляє авторське трепетне ставлення до своєї країни. Україна в цій поезії виступає як найвища цінність, набуває значення Бога, вищої істини і справедливості для автора. Це підкреслено за допомогою біблеїзмів, вжитих у творі.

Зелена Євангелія

Весна — неначе карусель,

на каруселі білі коні.

Гірське село в садах морель,

і місяць, мов тюльпан, червоний.

Зверніть увагу на римування другого і четвертого рідків, що будується на грі слів «сонце» та «сон цей»:

Стіл ясеновий, на столі

слов'янський дзбан, у дзбані сонце.

Ти поклоняйся лиш землі, землі

стобарвній, наче сон цей!

Вірш «Зелена Євангелія» — це гімн природі, весні, землі, де все це гармонійно поєдналося, своєрідний заклик до поклоніння землі, яка нас народила.

Дороги

Розгорнулась земля, наче книжка

(дороги, дороги, дороги).

Зашуміла трава і принишкла,

простелилась нам юним під ноги.

Автор використав державну кольорову символіку, втілену в образах неба і пшениці, щоб вказати на країну, простори якої він описує:

Тільки небо і тільки пшениця

(над нами, за нами, під нами).

Тільки безкрай і далеч іскриться,

тільки безвість вітає вітрами.

Голубінь, золотавість і зелень

(яруги, галявини, кручі).

Розспівались таємно: дзінь-дзелень

цвіркуни в конюшині пахучій.

Залізиста вода із криниці

(дороги, дороги, дороги).

О, відкрий нам свої таємниці,

дивний місяцю мідянорогий!

Використання повних нестягнених форм прикметників («звабливая») надає специфічного фольклорного звучання художньому творові:

Бо в дорогах звабливая врода

(о зелень! о юність! о мріє!).

Наша молодість, наче природа,

колосистим ще літом доспіє.

Образ доріг, сповнених привабливості й таємниць, змальований у вірші поета в оригінальній формі повтору. Привертають увагу уточнення-зауваження в дужках. Це створює певний оригінальний ритмічний малюнок.

Різдво

Бог народжується не в яслах, а на санях. Замість волхвів приходять лемки, приносячи з собою місяць. Відтворюючи лемківський колорит, автор вживає діалектизми:

Народився бог на санях

в лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях

і принесли місяць круглий.

Глибоко символічний образ лемківської Марії, що тримає в долонях золотий горіх місяця:

Ніч у сніговій завії

крутиться довкола стріх.

У долоні у Марії

місяць — золотий горіх.

Батьківщина — центр усіх внутрішніх прагнень ліричного героя поезії Б.-І. Антонича «Різдво». Підкреслюючи значущість рідного краю, поет переносить подію Різдва Христова в «лемківське містечко Дуклі».