Подорож вільного Т. Шевченка на закріпачену Україну

Довгих чотирнадцять років минуло з того часу, як юний Тарас востаннє бачив рідну землю. І ось у травні 1843 року він їде просто на Чернігівщину до свого знайомого Тарновського, який жив паном у великому селі Качонівка. Був Тарновський скупим і зарозумілим, а тому контраст між бідністю селян і багатством панського двору відштовхував Шевченка. Ближчим по духу йому був український поет Віктор Забіла. Цей старий панич був скоріше опікуном, ніж паном для своїх нечисленних кріпаків. Ходив він у національному вбранні, любив співати українських пісень, акомпануючи собі на бандурі, жив просто і вбого.

Під час своєї подорожі Шевченко зупинявся в маєтках панів, які засуджували кріпацтво або по-доброму ставилися до своїх підданих. Був випадок, коли панок Лукашевич прислав з Яготина до Березані, де перебував Шевченко, кріпака з листом-запрошенням поету. Селянин у страшний мороз пройшов 25 верст і ледь не замерз. Це страшенно обурило Шевченка, і він написав ученому дідичеві різкого листа, на що дістав від Лукашевича відповідь, що він має аж триста таких «йолопів», як Шевченко. Поет, розповідаючи про це княжні Варварі, «плакав від болю», а Рєпніна не знала, як його втішити.

Відвідав Шевченко і рідну Кирилівку, побував на цвинтарі біля могил батька й матері, побачив, як над ними

Хрести дубові посхилялись, Слова дощем позамивались...

Ця подорож до рідного села викликала в Шевченка тяжкі, болісні переживання. Стояв перед убогою рідною хатою. Була вона такою ж, як і чотирнадцять років тому. Та й у селі

...нічого

Не виросло і не згнило — Таке собі, як і було...

Поїхав Тарас на Січ, на Хортицю і побачив там колонії німців-менонітів:

...На Січі мудрий німець Картопельку садить.

Бачив запорізькі степи, «запродані жидові й німоті», засаджені картоплею, і питав земляків, які вміли погоджувати свій російський патріотизм із козацькою романтикою:

А чиєю кров'ю Ота земля напоєна, Що картоплю родить?

У колишній резиденції гетьмана Богдана Хмельницького, в Суботові, змалював козацькі хрести на полях, гетьманську церкву й розрите москалями підземелля — рештки гетьманського палацу. На цих руїнах Шевченко особливо гостро відчув весь сором неволі, сором за зраду національних інтересів:

Заснула Вкраїна,

Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла,

В калюжі, в болоті серце прогноїла

І в дупло холодне гадюк напустила...

Та найгіршим було почуття повної самотності, розуміння того, що іншим до долі нації байдуже:

Тілько я, мов окаянний, І день, і ніч плачу На розпуттях велелюдних, І ніхто не бачить, І ніхто не бачить, і не знає, — Оглухли, не чують...

Але душа його не тільки плакала, а й прагнула боротьби. Саме там, на руїнах Суботова і Чигирина, народився з Шевченка пророк, який бив у дзвін на сполох, будив «живих і мертвих» земляків, грозив прокляттям і карою тим, хто допомагатиме ворогові руйнувати Україну, хто забуде свої корені, хто мовчки дивитиметься на нищення батьківщини і нації.