СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ВИХОВАННЯ

Слово "педагогіка" буквально означає "дітоводіння", педагог - "проводир дітей". У Стародавній Греції педагогом називали раба, який брав за руку дитину свого господаря і супроводжував її на навчання до школи. Поступово слово "педагогіка" почали вживати більш узагальнено: для визначення мистецтва вести дитину впродовж життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. Накопичення знань і досвіду з виховання, навчання й розвитку людини зумовило появу окремої науки.

Із середини XX століття людство зрозуміло, що кваліфікованого педагогічного керівництва потребують не лише діти, а й дорослі. У зв'язку з цим у деяких країнах замість терміна "педагогіка" вживають терміни "андрогогіка" (від гр. andros - чоловік і ago - вести) й "антропогогіка" (від гр. antropos людина і ago - вести). Педагогіка розширила свої межі й охопила виховання людини загалом. Тому правильним є твердження, що сучасна педагогіка — наука про виховання людини.

Поняття "виховання" розуміємо в широкому соціальному значенні слова, долучаючи до його змісту навчання, виховання, розвиток, формування і самовдосконалення особистості вихованця.

Виховання - загальна і вічна категорія, воно є підґрунтям соціального відтворення поколінь, природної потреби та прагнення підготувати нащадків до майбутнього життя та суспільної діяльності.

Розглянемо генезу формування поняття "виховання", яке в історії мало різні вияви і тлумачення. У романській мові для позначення виховної діяльності використовували слово латинського походження education, у французькій - pedagogie

- education, в італійській - pedagogнa - educazione, у німецькій

- padagogik — erziehung, у польській - edukacia. В англійській мові термін education означає виховання водночас і як діяльність, і як наука про виховання, хоча в англійському словнику є дуже рідко вживаний термін - pedagogics.

В українській мові виховання є похідним від слова chovati - ховати, вирощувати. В українській народній педагогіці його спершу вживали у значенні "оберігати" дитя від небезпеки, а згодом воно набуло значення "вирощувати дітей, навчати правил доброї поведінки". Згодом це слово почали тісно пов'язувати з поняттям "навчати" і часто використовували як рівнозначні.

Перші серйозні спроби узагальнити досвід виховання, виокремити теоретичні основи виховання здійснено в Китаї, Індії, Єгипті та Греції. Ці узагальнення входили до складу філософії, тому що в ній на той час акумулювалися всі знання про природу, суспільство і людину.

Колискою європейських систем виховання стала давньогрецька філософія. У працях видатних грецьких мислителів Демокріта (бл. 460 - бл. 370 рр. до н.е.), Сократа (470 - 399 рр. до н.е.), Платона (427 - 347 РР- до н.е.), Арістотеля (384 -

322 рр. до н.е.) було чимало глибоких думок щодо виховання людини, формування її особистості.

Наприклад, на основі своєї атомістичної теорії Демокріт висунув матеріалістичну концепцію розвитку особистості. Багато його висловлювань стали афоризмами: "Ніхто не досягне ні мистецтва, ні мудрості, якщо не буде вчитися", "Природа і виховання подібні. А саме: виховання перебудовує людину і, перетворюючи, створює природу", "Учіння створює прекрасні речі лише на основі пращ", "Багато знання розуму не навчає".

У Середні віки педагогічна теорія втратила прогресивну спрямованість античності. Вона мала релігійне забарвлення і була пронизана церковною догматикою.

Середньовіччя створило два ідеали людини: лицаря і ченця. Основним завданням у вихованні лицаря було підготувати його до служіння Богові, до захисту християнської віри, скривджених, удів, сиріт. Найважливішою рисою лицаря вважали мужність. Метою виховання ченця була підготовка до служіння Богові й церкві словом і справою, формування зразка християнина-для людей. Чернець мусив зректися земних радощів і стати аскетом, але бути людиною освіченою"

В епоху Відродження (XIV - XVI ст.), коли розпадався феодалізм і почався розвиток буржуазного суспільства, з'явилася низка яскравих мислителів, педагогів-гуманістів, гаслом яких був античний вислів: "Я - людина, і ніщо людське мені не чуже". У цей період почалася взаємодія засад християнської культури з античною, греко-римською. У філософії, культурі, науці панує ідея гуманізму. Саме тому ідеалом стає людина, гармонійно розвинена на основі християнської моралі. У цей період, у зв'язку зі швидким розвитком природничих наук, відкривають нові філософські системи розуміння світу, зокрема й проблем виховання.

Найяскравішим представником педагогіки початку XVII століття був Ян Амос Коменський. Усі його педагогічні твори пронизані думками про те, що людина є "найдосконалішим, прекрасним творінням", "чудесним мікрокосмосом"; школа - "майстернею гуманності", а виховання має враховувати закони природи, тобто бути природовідповідним. В основі його педагогічної системи - принцип природовідповідності виховання. Цей принцип став методологічною засадою для трактування процесу навчання і виховання та побудови шкільного системи. Ян Амос Коменський перший усвідомив особливі закони у вихованні.

Чимало уваги приділяв учений моральному вихованню та дисципліні, був переконаний, що освіта людини має сприяти підвищенню її моральності, формуванню мудрості, мужності й справедливості - головних моральних якостей гуманної людини. До основних засобів морального виховання зараховував приклади порядного життя батьків, учителів, товаришів, вправи, привчання до дисципліни. Головним засобом дисциплінування вважав авторитет педагога, у крайніх випадках допускав тілесні покарання (за богохульство, пиху, недоброзичливість, відмову допомогти товаришеві).

За його переконаннями, успіхи у вихованні залежать передусім від педагога. Ця професія є "найпочеснішою під-сонцем". Педагог має любити свою справу, бути працьовитим, ентузіастом, життєдіяльним і чуйним, любити своїх вихованців, ставитися до них по-батьківськи, бути високоосвіченою людиною, живою бібліотекою і завжди прагнути до збагачення своїх знань і досвіду, добре володіти методикою передання знань.

1632 року Ян Амос Коменський написав видатний твір -"Велика дидактика", у якому фактично започаткував науку про навчальний процес, а 1633 року виходить у світ його праця "Материнська школа" як спеціальне керівництво з виховання дітей дошкільного віку.

Швейцарець Жан-Жак Руссо, розвиваючи ідеї Я. Комен-ського, метою виховання вважав не теоретичну чи практичну підготовку фахівця в будь-якій галузі людської діяльності, а високий розвиток і вдосконалення природних властивостей, задатків людини. Він стверджував, що тільки високий психічний розвиток людини зможе забезпечити оволодіння певним фахом.

В історію педагогіки увійшло також ім'я Джона Локка (1632 - 1704)" який зосереджував свою увагу на теорії виховання джентльмена (дитини із заможних верств) - людини, упевненої в собі, що поєднує широку освіченість із діловими якостями, вишуканість манер із моральними переконаннями, має здоровий дух у здоровому тілі.

Категорично виступаючи проти шкільної освіти, яку вважав відображенням аморального суспільства, він обстоював домашнє, індивідуальне виховання дітей. Виховання не просто відіграє вирішальну роль, воно долає вплив спадковості, середовища, тому що ці чинники пасивні, а виховання -визначальне начало. Особливу роль у формуванні джентльмена, на думку Дж. Локка, належить моральному вихованню, головне завдання якого - виховання обмеженням.

Французький філософ Клод-Анрі Гельвещй (1715 - 1771) свої педагогічні погляди виклав у таких творах "Про розум", "Про людину, її розумові здібності та її виховання", у яких заперечував вирішальну роль спадковості та вроджених ідей, доводив, що виховання робить людину тим, чим вона є. Метою виховання вважав розкриття серця вихованця для гуманності, а розум - для правди, щоб виховати громадян, у свідомості яких ідея особистого добра поєднувалася б з ідеєю добра для всіх. Головним завданням виховання, на його думку, є моральне виховання людини, якого можна досягнути за допомогою "Катехізису моралі". Мораль необхідно викладати, як і будь-яку іншу науку, а її принципи слід зробити наочними і доступними. Виховують моральність формуванням у вихованців правильних суджень і понять.

Швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоцщ (1746- 1827) запропонував учителям прогресивну теорію морального виховання учнів, розвинув ідеї гуманного виховання, доброзичливого ставлення до дітей, прищеплення їм співчуття і жалісносгі як основи морального розвитку, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої праці. Метою виховання вважав розвиток (різнобічний і гармонійний) усіх природних сил та здібностей людини.

Головним принципом виховання, на його думку, має бути відповідність людини природа. Властиві задатки треба розвивати, у послідовності, яка відповідає природному порядку та законам розвитку людини. Великого значення Й.-Г. Песга-лоцці надавав фізичному вихованню, вважаючи його нашершим видом розумового впливу. Свій багатий педагогічний досвід він теоретично узагальнив у творах "Лінгард і Гертру-да", "Як Гертруда вчить своїх дітей", "Лебедина пісня".

Найвідомішим його послідовником був німецький педагог Фрідрх-Вільгельм-Адольф Дістерверг (1790 - 1866). На відміну від свого попередника, вважав, що задатки є тільки можливостями для розвиту й освіти, тому завдання виховання полягає у спонуканні і спрямуванні самодіяльного їх розвитку. Він обстоював ідею загальнолюдського виховання, яка передбачає виховання єдності любові до людства і свого народу. На його думку, головна мета виховання - гармонійний розвиток можливих задатків людини, якої можна досягти через самодіяльність. Правильне виховання фунтується на принципах природовідповідності, культугювідповідності та самодіяльності. Фрідріх-Адольф-Вільгельм Дістерверг був противником станових і національних обмежень у царині освіти і виховання релігійного фанатизму.

Прихильником ідей Й.-Г. Песталоцці був Йоганн Фрід-ріх Гербарт (1776 - 1841) - автор теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики, увів поняття вихову-вального