Основні напрями сучасної економічної теорії. Монетаризм.
Ця сучасна економічна концепція є різновидом неолібералізму. В ній гроші та грошова система розглядаються як вирішальний фактор економічної структури суспільства і головна причина інфляції, а грошово-кредитна політика — як найважливіший інструмент стабілізації внутрішнього механізму відтворення, здійснення економічної політики держави. Монетаризм виник у середині 50-х років XX ст. (ця концепція тлумачилася у збірнику "Дослідження у галузі кількісної теорії грошей" (1956) за редакцією професора економіки Чиказького університету М. Фрідмена).
Теоретико-методологічні витоки монетаризму — ідеї представників раннього етапу меркантилізму, які обстоювали монетаризм і проголошували гроші (у XV—XVI ст. — золото і срібло) єдиною формою багатства, а державне регулювання зводили до заходів щодо надходження їх у країну і недопущення вивезення з країни.
Передумовою виникнення монетаризму у XX ст. була критика теорії Кейнса наприкінці 30-х років американськими економістами Л. Мізесом і Ф.-А. Хаєком, представниками австрійської школи політичної економії так званого другого покоління, або сучасного неолібералізму. Однак монетарна концепція, одним із постулатів якої є кількісна теорія грошей (виникла у XVI—ХУШ ст.), у ЗО—40-ві роки XX ст. не розвивалася, що пояснювалося ефективністю кейнсіанських методів регулювання економіки в цей період і неефективністю монетаристських (продемонструвала криза 1929—1933 рр.). Нині — це одна з найважливіших течій неокласичного напряму західної економічної науки, неокласичної концепції загальної рівноваги, що сформувалася наприкінці XIX ст. у працях швейцарського економіста і математика Л. Вальраса і в розробленій шведським економістом К. Вікселлем неокласичній доктрині вирівнювання заощаджень та інвестицій.
Теорія Кейнса аргументувала неспроможність ринкового механізму забезпечити рівновагу економічної системи капіталізму і самого існування цього ладу (що відображено в тезах про "хронічну внутрішню нестійкість капіталізму", "депресивність" його економіки) і проголошувала необхідність широкомасштабного регулювання макроекономічних процесів, а представники неокласичного напряму обстоювали життєвість принципів вільного підприємництва і недоцільність активного втручання держави в економіку.
Кейнсіанці абстрагувалися від динаміки цін (переважали немонетарні пояснення їх зміни, зокрема за допомогою концепції інфляції витрат), стверджували, що зміни цін і заробітної плати є негнучкими для досягнення рівноваги протягом короткого періоду часу, тому нехтували важливими шляхами впливу грошових факторів на стан економічної кон'юнктури (за винятком впливу грошей на норму відсотка, а відсотка — на кон'юнктуру), на зміну сукупного попиту, зайнятості та доходу. Ці проблеми досліджувалися здебільшого з використанням немонетарних концепцій, державне регулювання макроекономічних процесів здійснювалося насамперед за допомогою бюджетних методів (значних державних витрат, бюджетного, у тому числі дефіцитного, фінансування сукупного платоспроможного попиту та ін.). Інфляційні процеси у теорії Кейнса розглядались як малоймовірні.
Застосування кейнсіанських методів регулювання економіки у ЗО—50-ті роки XX ст. (частково й 60-ті) засвідчило їх ефективність. У 50—70-ті роки широко використовувалися такі інструменти неокейнсіанської моделі регулювання економіки: податкова, кредитно-бюджетна, амортизаційна політика, ліцензування експортно-імпортних кооперацій, розвиток державної власності та ін. Але нехтування грошовими важелями регулювання макроекономічних процесів, висока активність господарської кон'юнктури у 50—60-ті роки, досягнута здебільшого стимулюванням ефективного попиту (на засоби виробництва і предмети споживання), та інші фактори спричинили надмірний попит, посилення інфляційних тенденцій. До того ж інфляція супроводжувалася зростанням безробіття, поглибленням диспропорцій в економіці, хронічним дефіцитом державних бюджетів та ін.
У 60—70-ті роки боротьба з інфляцією була основним завданням державних стабілізаційних програм. Для монетаризму центральною стала проблема інфляції, подолання якої можливе насамперед з допомогою грошово-кредитної політики, яка розглядалася також як важливий засіб антициклічного й антикризового регулювання (Фрідмена це підштовхнуло до розроблення монетарної теорії циклу). Інфляція, кризи, циклічне безробіття, платіжна криза та інші негативні явища і процеси спричинені, на думку монетаристів, хаотичними коливаннями грошової маси, непродуманою грошовою політикою держави і надмірною кількістю грошей в обігу. Усе це зумовило своєрідний "ренесанс" кількісної теорії грошей (її критика у 80-ті роки була однією з передумов формування кейнсіанської теорії), посилення позицій неокласичного напряму в західній економічній теорії, елементом якої є концепція монетаризму. Результат дії цих факторів — зміна парадигми державного регулювання: деякі країни взяли на озброєння рекомендації монетаристської школи разом з ідеями теорії економіки пропозиції американського економіста А. Лаффера. Монетаристськими методами окремі країни намагалися також побороти стагфляцію — одночасне зростання цін і безробіття під час спаду виробництва.
Один із найважливіших елементів монетаризму — кількісна теорія грошей, у якій найважливішою є функція грошей як засобу обігу. її зв'язок із законом ринків Ж.-Б. Сея виявлявся у передбаченні, що грошові доходи всіх учасників господарського обороту повністю витрачаються на придбання товарів, що унеможливлює тривале нагромадження грошових залишків, а будь-який приріст грошової маси нібито означає пряме збільшення платоспроможного попиту на товари. Якщо певна частина грошових доходів спрямовується на заощадження, то ці заощадження, на думку прихильників монетаризму, витрачаються на придбання капітальних благ (інвестиційні витрати на купівлю машин, устаткування, цінних паперів та ін.). Логічним висновком із цих тверджень було таке положення: збільшення грошової маси не впливає на реальні елементи процесу відтворення (зокрема, на процес капіталовкладень), а спричиняє лише загальне зростання цін. Економічні кризи з такої точки зору е не закономірним, а випадковим явищем.
Доповнюючи кількісну теорію грошей, М. Фрідмен та інші монетарного доводили, що зміна обсягів пропозиції грошей не лише спричиняє підвищення середнього абсолютного рівня цін, коливання товарних цін (згідно з класичною теорією), а й приводить до зміни обсягів виготовленої продукції. Це відбувається за рахунок зміни структури "портфеля активів", до якого відносять гроші, облігації, капітальні блага (машини, устаткування, споруди, матеріали), товари тривалого користування та ін. При цьому з певними застереженнями використовуються ідеї Кейнса про те, що за наявності у господарстві невикористаних виробничих потужностей і вільної робочої сили збільшення грошової маси сприяє їх залученню до процесу виробництва і зростанню реальних обсягів продукції. І навпаки, за відсутності вільних виробничих потужностей і робочої сили (або за наближення до максимальної величини їх використання) приріст грошової маси призводить до стійкого перевищення попитом пропозиції і зростання цін. Чим ближче економіка до стану повного використання ресурсів, тим більше приріст грошової маси стимулює зростання
цін, а не національного доходу. Такий підхід значною мірою збігається з кейнсіанською теорією (справжня інфляція починається, за Кейнсом, із досягненням повної зайнятості).
Новим аспектом є теза концепції монетаризму про роль інфляційних очікувань — за інфляції очікування зростання цін сприяє ще більшому їх зростанню, а не збільшенню реального доходу. У концепції монетаризму ключовим елементом є теза про високу стабільність попиту на гроші, зокрема на касові залишки (готівка плюс чекові депозити). Фрідмен називав її високо-стабільною функцією на касові залишки і протиставляв функції споживання Кейнса. Однак висока стабільність попиту на гроші не означає постійної швидкості обороту грошей, як стверджували представники класичної кількісної теорії грошей. Ця швидкість може різко коливатися в період високих темпів інфляції. З метою доведення тези про високу стабільність попиту на гроші Фрідмен запровадив у науковий обіг поняття "постійний дохід", яке є для споживачів орієнтиром у їхній поведінці (в теорії Кейнса таку роль виконує сукупний поточний дохід). На відміну від кількісної теорії грошей М. Фрідмен вивчає взаємозв'язок не грошей і цін, а грошей і доходів. Поняття "постійний (перманентний) дохід" означає, що значна частина споживання визначається не збільшенням або зменшенням рівня доходу, а стабільним для різних груп споживачів доходом, що більша частина поточного споживання не залежить від поточного доходу. На рівень постійного доходу впливають норма відсотка, ступінь надання переваги поточному споживанню перед майбутнім та ін. Зіставляючи динаміку постійних доходів і грошової маси, Фрідмен дійшов висновку про швидке зростання касових залишків порівняно з доходом у тривалому періоді часу (згідно зі статистичними розрахунками, зростання доходів на один пункт супроводжується збільшенням потреби у грошах на 1,8 одиниці).
Заперечуючи тезу Кейнса про зумовленість економічного циклу коливаннями інвестицій, Фрідмен стверджував, що причинами циклів є зміни грошової маси, невідповідність між попитом на гроші та їх пропозицією. Аргументувалося це положення визначальною роллю показника динаміки грошової маси порівняно з іншими економічними показниками; наявністю кореляції між динамікою маси грошей в обігу і динамікою національного доходу (або наявністю причинно-наслідкових зв'язків між зміною кількості грошей і величиною валового кінцевого продукту); відсутністю різкого зниження грошової маси під час економічних криз (кризи 1929—1933, 1937—1938 років та ін.). Монетаристи проаналізували значний масив статистичних даних з метою виявлення взаємозв'язку між динамікою темпів зростання грошової маси і циклічними коливаннями в економіці США за період 1867—1960 рр., в тому числі порівнюючи динаміку грошової маси і доходу під час 20-ти економічних циклів із середньою тривалістю 10—11 років. Це дало їм змогу виявити тенденцію випереджаючої зміни грошової пропозиції на кілька місяців щодо обсягів зростання національного доходу.
М. Фрідмен та А. Шварц (прихильники цієї концепції) оперували даними про те, що підвищення Федеральною резервною системою
