Сумісна діяльність багатьох суб'єктів, людей, озброєних засобами праці, і в стратегічній ситуації, і в "практично нескінченній " ситуації є самостійною силою (але не волею), здатною в багато разів збільшити продуктивність діяльності. Тут доречним є положення А. Сміта про роль поділу праці в підвищенні її ефективності: "Оскільки можливість обліку веде до поділу праці, то рівень останнього завжди повинен обмежуватися межами цієї можливості обліку, або, іншими словами, розмірами ринку. Коли ринок діє, ні в кого не може бути спонукання присвятити себе повністю якому-небудь одному заняттю у зв'язку з неможливістю обміняти весь запас, продукти своєї праці, яка перевищує власне споживання, на потрібні йому продукти праці інших людей"103. А. Сміт розглядає поділ праці і ринок як тотожні предмети; однак з того, що ринок обмежує поділ праці, випливає, що предмети не різні, а перебувають у діалектичній протилежності. Сила, яка тут виявляється, є організацією, котра складається з двох протилежностей; диференціації й інтеграції цілого, або поділу і кооперації праці. Третій варіант ми знаходимо у К. Маркса, який вказує на силу суспільної організації праці — поділ способу виробництва на спосіб діяльності і форму спілкування.

Система розподілу праці (і тим самим власності) між людь-ми з необхідністю перетворює кожного окремого індивіда в професійно-обмежену істоту, в "часткову людину". В підсум-ку кожна людина створює своєю працею тільки маленький шматочок, фрагмент людської культури і лише їм володіє. Все ж інше багатство цивілізації залишається для неї чимось пус-тим, чимось таким, що знаходиться зовні і протистоїть їй як чужа (аза певних умов і ворожа) сила. Щодо справжньої при-роди цієї сили, тиск якої вона весь час відчуває, людина і створює найхимерніші уявлення, називаючи її то богом, то абсолютом, то моральним імперативом, то долею.

Е.Б. Ільєнков

Відчуження праці відбувається внаслідок особливостей "виробничої сили" роздільно-поєднувального способу виробництва — ця сила є сумісною силою окремих людей, але не індивідуальною силою: "соціальна сила, тобто виробнича сила, яка виникає завдяки зумовленої розподілом праці спільної діяльності різних індивідів, — ця соціальна сила, внаслідок того, що сама спільна діяльність виникає не добровільно, а стихійно, уявляється даним індивідам не як їх власна об'єднана сила, а як певна сума влади, що стоїть поза ними, про походження і тенденції розвитку якої вони нічого не знають; вони, таким чином, вже не можуть панувати над цією силою, навпаки, остання проходить низку власних фаз і етапів розвитку, які спрямовують цю волю і цю поведінку"104. Соціальна виробнича сила є, без сумніву, такою "річчю", котра зачіпає "всіх", котра проникає у волю кожного окремого індивіда, підкоряє її собі, спрямовує й організує цю волю, причому через "свої інтереси" кожного суб'єкта — індивіда.

Спосіб діяльності, що розуміється як розвинене конкретно-всезагальне, становить сукупність відповідних йому особливих форм діяльності, об'єднуваних формою спілкування (котре розуміється як розвинене конкретно-всезагальне), як система виробничих відносин. Форма спілкування як конкретно-всезагальне є основним виробничим відношенням цього способу виробництва. "Спосіб діяльності як конкретно-всезагальне є основною (всезагальною) формою діяльності даного способу виробництва, є ("в собі") його основна виробнича сила"105. А далі відбувається розвиток форми діяльності (виробничої сили) І форми спілкування (виробничих відносин): форма спілкування (спосіб організації) здійснює освоєння "виробничої сили", організовує її, ставить під контроль індивідів, розвиває виробничу силу людей, створює нову, вищу виробничу силу, котра, у свою чергу, відчужується як "сила індивідів, але не індивідуальна сила", і освоюється за допомогою нової, вищої форми спілкування: новий спосіб виробництва як суспільство присвоює попередній як природу. При цьому нова основна форма діяльності присвоює попередню як свою виробничу силу106.

... З комуністичним регулюванням виробництва, яке усуває ту відчуженість, з якою люди відносяться до свого власного продукту, — зникає також і панування відносин попиту і про-позиції, і люди знову підкоряють своїй владі обмін, виробниц-тво, спосіб своїх взаємних відносин.

К. Маркс

У цій моделі потрібно розрізняти абстрактно-теоретичну схему відчуження, якої дотримувався К. Маркс. Нова основна форма діяльності (форма спілкування) присвоює попередню як свою виробничу силу, стає суспільною виробничою силою і виступає як зовнішня стосовно індивідів сила (влада, тобто воля) і абстрактно-догматична схема шарів відчуження. Чи обов'язково кожна "суспільна сила" освоюється однією і тільки однією вищою " формою"? Такий (лінійний) підхід є формаційною концепцією в чистому вигляді ("натуральний підхід"), "культурною" теорією, яка передбачає для кожної культури свій позитивний зміст історії. Вона повинна допускати для кожної певної соціальної сили можливість освоєння в декількох різних формах спілкування, і, таким чином, цивілізаційну варіантність формації (відмінність "шарів" відчуження в різних цивілізаціях). Крім того, "зустріч" цивілізацій, в яких відчужена "соціальна сила", може бути представлена різними "формами спілкування" ставить завдання освоєння двох і більше форм спілкування однією вищою формою. Нарешті, можна говорити про неповне, лише більш або менш ефективне, освоєння, про конкуренцію форм, які освоюються.

Історично індивідуальна ситуація вимагає історично унікального вирішення проблеми відчуження — освоєння. Однак сама концепція відчуження — освоєння як діалектики "соціальної сили" (виробничих сил) і "форми спілкування" (виробничих відносин) може розглядатись як елемент теоретичної історії і теоретичної економії. Стосовно марксизму, то цей елемент перетворився в ньому на визначальний фактор світового суспільного розвитку. Причому подолати відчуження здатна лише єдина сила — пролетаріат, і насамперед завдяки тому, що він позбавлений приватної власності, яка є основою створення відчуження. Тим самим максимально звужується поле інтелектуальної діяльності, а разом із ним — можливість інтелектуальної власності.

Діалектика відчуження — освоєння "соціальної сили" і "форми спілкування" прослідковується в концепціях "етичної економії" П. Козловскі та "особливої ролі підприємця" Й. Шумпетера, які є альтернативними марксистській концепції відчуження. У П. Козловські економічна поведінка суб'єктів може бути представлена як максимізація функції "власного інтересу". Роботу економіки можна покращити, якщо суб'єкти дотримуються категоричного імперативу І. Канта — чинити так, щоб максима власної волі могла мати всезагальне поширення. В цьому випадку кожний індивід відмовляється від порушення загальних правил, побоюючись, що всі їх будуть порушувати. Ця поведінка відповідає "стратегічній раціональності" економічних суб'єктів, які раціоналізують не окремий вчинок, акцію, а довготривалу стратегію поведінки, в якій знімається відчуження.

Таким чином, до приватної власності ми приходимо завдя-ки аналізу поняття відчуженої праці... Хоча приватна власність виступає як основа і причина відчуженої праці, у дійсності вона, навпаки, виявляється її наслідком.

Тільки на останній, кульмінаційній стадії розвитку приват-ної власності знову виявляється ця її таємниця і приватна власність виявляється, з одного боку, продуктом відчуженої праці, а з іншого боку, засобом її відчуження, реалізацією цього відчуження.

К. Маркс

Теорія підприємницької діяльності Й. Шумпетера дає змогу інтерпретувати другий аспект теорії відчуження — освоєння. Згідно з Й. Шумпетером, в умовах економічної рівноваги повинен мати місце повторюваний, рутинний процес економічного відтворення, за якого майбутнє абсолютно передбачуване. В цих умовах вартість продукту повністю розподіляється між власниками факторів виробництва — праці, капіталу і землі — відповідно до ефективності факторів, і організатор не одержує ніякого прибутку, крім звичайної заробітної плати. Отже, немає стимулів до інвестицій, попиту на капітал і, таким чином, процент повинен впасти до нуля, має зникнути сам капітал як суспільне явище. Тому, робить висновок Й. Шумпетер, ринкова (капіталістична) економіка не могла бути рівноважною. Ключову роль у порушенні економічної рівноваги відіграє підприємництво, котре становить не просто організацію виробництва, а й інноваційну діяльність — винайдення нових продуктів, способів їх виробництва, форм суспільної організації, відкриття нових джерел постачання і збуту тощо. Підприємець руйнує існуючу "рутину" (котру потрібно розуміти насамперед як соціальний інститут в економічній діяльності) і встановлює нові форми діяльності. Економічна рівновага порушується, і підприємець одержує прибуток від "арбітражних угод". Підприємницький прибуток визначає інвестиційний попит на капітал, породжує процент на капітал і підтримує економічний розвиток. Підприємницька діяльність як основний фактор економічного розвитку полягає переважно в зруйнуванні "рутини" (мікросистеми економічних інститутів), у рамках якої здійснюється праця. Праця "відчужена" в рутині, підприємницька діяльність індивідуально присвоює (і в розумінні протиставлення відчуженню, і в розумінні одержання доходу) "суспільну виробничу силу" інновації. Однак відчуження тут же відновлюється знову, оскільки інновація стає інститутом, тобто рутиною107.

Подібне подолання відчуження докорінно відмінне від марксистського, яке вбачає в подоланні приватної власності початок дійсної історії. Однак про справжню Історію можна говорити не лише в тому розумінні, що буде вирішено соціальну проблему і тим самим знято відчуження, але сама людина подолає всі перепони, зовнішні і внутрішні, для розкриття своїх творчих потенцій. Так зрозумілий процес історії не тільки можливий, а й становить смисл історії. Повне подолання відчуження означало б "перетворення світу" в релігійному розумінні (на що претендував марксизм)108. Підприємництво ж, за Й. Шумпетером, долає відчуження людини, але не відчуження в цілому або, тим більше, відчуження взагалі.

Інша справа,