секторів економіки. У сучасній зарубіжній та українській науковій літературі нерідко висловлюється відома теза: чим вищий рівень економічної відкритості країни (про це багато писали, зокрема, Дж. Сакс і А. Уорнер [1]) або чим вищий індекс економічної свободи в тій чи іншій країні (серед дослідників цю тему активно розробляють Геєць В., Чухно А., Ілларіонов А., Фельдман А. [2, 3]), тим вищими є показники її економічної результативності. У табл. 1 подано перелік деяких пострадянських країн з ринковою економікою та індекси економічної свободи відповідно до дослідження, проведеного в 2009 р. американською дослідницькою організацією Heritage Foundation.

Індекс економічної свободи трактується як ступінь невтручання держави у виробництво, розподіл і споживання товарів і послуг під час забезпечення необхідного для громадян рівня захисту свободи. Оцінюючи деякі з цих показників, слід наголосити, що Україна знаходиться на останньому місці за розміром державного втручання через витрати. Українська держава витрачає 43% від валового внутрішнього продукту, що є достатньо високим рівнем активності держави, але існує безліч проблем, що потребують державного втручання та фінансування. Цікаво, що у всіх розглянутих країнах (Естонії, Вірменія, Білорусь, Росія) індекс державного втручання був вищим, ніж в Україні. За інвестиційними рішеннями всі ці країни також характеризувалися вищим рівнем втручання держави. Одними з основних причин небажання інвестування в економіку України є незрозуміле і складне законодавство, корупція, недобросовісна конкуренція, нечесна приватизація, нерозвиненість галузей інфраструктури тощо [4].

Зі сказаного випливає, що на початковому етапі реформ, які проводилися в економіці, не було враховане дуже важливе правило: передача функцій ринку (лібералізація, приватизація, дерегулювання) автоматично означає тимчасове посилення ролі держави [3]. Оскільки «невидима рука» незрілого ринку ще не вміє трансформувати егоїстичну поведінку в суспільно корисну, в трансформаційній економіці функції держави мають певну специфіку. їх можна розділити на три взаємозалежні групи:

функції, характерні для командно-адміністративної системи (пряме втручання в деякі процеси);

функції, пов'язані з відмовою від колишнього та створенням нового інституційного середовища та ринкової інфраструктури;

функції регулювання, властиві ринковій економіці.

Таке розширення функцій держави необхідне тому, що в умовах інституційної нерівноваги жоден інший агент, крім уряду, не здатний приймати ефективні довгострокові рішення (якщо й уряд нездатний на це, то реформи приречені на невдачу). Ні менеджери й колективи підприємств, ні приватні підприємці не мають досить тривалого горизонту планування. Не почуваючи впевненості в майбутньому, економічні агенти ставлять перед собою короткострокові завдання, прагнуть до

особистого збагачення. Тому необхідне створення системи стратегічного управління структурними змінами, яка дозволить інтегрувати різні фрагменти регіональної політики й створити несуперечливу систему прогнозів, впливів і стимулів, організувати діалог представників різних соціально-економічних і політичних груп. Здається, що на цьому етапі реформ мова повинна йти не про вихід держави з економіки, а про підвищення ефективності державного апарату й модернізації механізмів управління економікою.

Для реалізації послідовного підходу до розробки системи стратегічного управління структурними змінами на першому етапі необхідно уявити економічну систему у вигляді керуючої системи (суб'єкта управління) і керованої системи (об'єкта управління). Відповідно, в економіці, провівши її послідовну декомпозицію, можна виділити дві сфери - сферу управління та контролю і реальну сферу. Перша охоплює державу і територіальні утворення (і відповідні їм суб'єкти господарювання), а друга - галузі народного господарства й домашні господарства, відповідні їм суб'єкти: комерційні та некомерційні організації, а також людину як учасника соціально- економічних зв'язків. Усередині кожної сфери і між ними циркулює потік інформації. Причому сфера управління і контролю надає «ідеальну» економічну інформацію у вигляді формальних правил, а реальна сфера - «реальну» інформацію - продукцію, послуги і ціни на них. Становище суб'єктів господарювання в конкретній економіці та їхня роль відносно неї й один одного визначаються відносинами власності. Взаємозв'язок і взаємодія компонентів можливі завдяки наявності в них суперечливої системи потреб та інтересів.

В економічній літературі існують різні підходи стосовно системи стратегічного управління структурними змінами. По-перше, значного поширення набула позиція, згідно з якою поділ народного господарства на рівні здійснюється залежно від розмірності об'єкту вивчення: підприємство - галузь, комплекс, ринок, регіон - національна економіка. По-друге, багато вчених вважають раціональним зерном мезоекономічного аналізу вивчення економічних явищ з урахуванням взаємопроникнення, взаємозв'язку і взаємообумовленості макро- і мікроекономічних процесів. Безумовно, кожна з цих позицій має право на існування. Виходячи з першої позиції, під мезорівнем будемо розуміти проміжний рівень управління (між макро- і мікрорівнями) залежно від масштабу об'єкта управління. Другий підхід знайшов відображення в тому, що система управління структурними змінами припускає існування прямих і зворотних міжрівневих зв'язків між різними рівнями господарської ієрархії. Управлінські впливи на всіх рівнях мають бути чітко поєднані в єдину систему. При цьому повинна суворо простежуватися субординація: за основу необхідно брати народногосподарські цілі структурного реформування промисловості, потім цілі секторного реформування й уже потім повинні бути визначені пріоритети