Трансформація банківської системи в період між війнами: банківська криза в Європі

План

1. Рятування банків Італії

2. Криза в Австрії і Німеччині

3. Падіння фунта стерлінгів і його вплив на країни Європи

Часто вважають, що світова криза 30-х років XX ст. була спровокована кризою на Уолл-стрит у жовтні 1929 р. Економічна депресія вразила багато країн Європи: Велику Британію, Італію, Німеччину та Австрію, на які мав вплив колапс на фондовій біржі Нью-Йорка. Не слід забувати, що Німеччина та Австрія залежали від постійного припливу американського капіталу для забезпечення платоспроможності своїх фінансових систем. Спекуляції на Уолл-стрит у 1929 р. втягнули весь наявний у США капітал до фондової біржі, що зашкодило іноземним позикам. Після краху головним завданням американських банків було відновлення ліквідності для виконання своїх зобов'язань та припинення паніки серед вкладників. Вони припинили надання нових позик Європі та забирали позики, де це було можливо, прискоривши банківську та біржову кризу в Австрії й Німеччині.

Рятування банків Італії

Через кілька років після колапсу "Кредитанштальт" (Credit-anstalt) у травні 1931 p., що вважається початком фінансової кризи в Європі, розпочалася жорстка банківська криза в Італії, яка привертала мало уваги через швидкість і прихованість операцій італійського уряду та Банку Італії щодо подолання цієї кризи.

Для задоволення зростаючих потреб промисловості у кредиті провідні змішані банки Італії відмовилися від короткострокового кредитування за кордоном та з 1927 по 1929 р. вдавалися до кредитної допомоги центрального банку. У 1930 р. вони зіткнулися з масивними вилученнями іноземного капіталу і були вимушені скоротити кредитну лінію для своєї промисловості та припинити підтримку котирувань акцій компаній, в яких вони мали частку. З літа 1930 р. монетарна влада звернула увагу, що більшість змішаних банків мали проблеми з ліквідністю. Через вилучення іноземного капіталу Банк Італії став їх єдиною надією. В 1932 р. короткострокові позики, які постійно поновлювалися центральним банком, становили 57 % грошей в обігу. Вирішивши не ризикувати, дозволивши кільком банкам стати неплатоспроможними з усіма наслідками, що з цього випливають, фашистський уряд активно втручався в реформування банківської системи та підтримував певний рівень ліквідності. Диктаторська природа режиму, мабуть, давала змогу владі діяти швидко, але обережно. Це сприяло тому, що в Італії не було призупинення платежів, закриття банків, паніки серед вкладників тощо, чим характеризувалась фінансова криза в інших країнах Європи та США.

У лютому й жовтні 1931 р. міністерство фінансів і Банк Італії досягли певної угоди з "Кредит Італьяно" (Credito Italia-по), а після цього — із Комерційним банком Італії (Вапса Commerciale Italiana). Від двох банків вимагали передати всі їх промислові цінні папери двом окремим холдинговим компаніям та відмовитися від всіх довгострокових кредитних операцій, а також від значних часток акцій промислових підприємств. Банк Італії погодився надати позики холдинговим компаніям для підтримання ліквідності батьківських банків. Розкол між банком та холдинговою компанією привів до чіткого відокремлення функцій змішаних банків.

Однак ця важлива реформа не вирішила двох інших фундаментальних проблем платоспроможності всієї кредитної системи. Понад 50 % емісій Банку Італії являли собою позики промисловим банкам, а заходи щодо рятування провідних змішаних банків позбавляли промисловість довгострокових кредитних ресурсів, в яких вона відчувала гостру потребу. "Інстітуто мобільяре Італьяно" (Istituto Mobiliare Italiano)f створений у 1931 p., був першою спробою заснування державного довгострокового кредитного інституту. Проте спроба зазнала невдачі внаслідок обмеженості ресурсів закладу та консервативних поглядів перших керівників. Створення в січні 1933 р. Інституту реконструкції індустрії (ІРІ) (Istituto per la Riconstruzione) вирішило спільні проблеми.

ІРІ був державною холдинговою компанією, яка мала займатися всіма промисловими цінними паперами, переведеними до холдингових компаній після поділу "Кредит Італьяно" та Комерційного банку Італії. їй було дозволено емітувати довгострокові облігації з фіксованим рівнем відсотків на таких самих умовах, що й державні цінні папери. Завдяки такій фінансовій інновації ІРІ зміг продати свої облігації населенню Італії та одержати кошти для відшкодування позик Банку Італії і надання промисловості нової ліквідності через кредит. Такі заходи дали змогу повністю реструктурувати банківську сферу Італії.

Криза в Австрії і Німеччині

Потік іноземного капіталу в Австрію з 1925 по 1928 p., а також дефляційна політика держави спровокували інвестиційний бум, який не мав відношення до попиту на внутрішньому чи зовнішньому ринку. Консолідація в банківському секторі відбувалася в цей час під диктатом двох провідних віденських банків: "Кредитанштальт" (Creditanstalt) та "Боденкредит-Анштальт" (Bodebkredit-Anstalt). Це було тісно пов'язано з процесом промислової концентрації, що випливає з інтересів промислових банків. На початку 1929 р. десять довоєнних банків Відня об'єдналися в чотири — "Кредитанштальт" (об'єднався з Ротшильдами), "Боденкредит-Ан-штальт", "Вінер банкферейн" (Wiener Bankverein ) та "Ескомп-те-Гезельшафт" (Escompte-Gesellschaft).

У свою чергу, держава втрутилася в справи порятунку ощадних банків, ліквідувавши Центральній банк німецької ощадної каси (Central Bank der deutschen Sparkassen) та реорганізувавши "Постшпаркасе" (Postsparkasse), водночас відшкодувавши всі кошти вкладникам через створення депозитно-страхового фонду, що фінансувався з податків, які надходили зі сплати відсотків за депозитними рахунками.

Колапс "Боденкредит-Анштальт" на початку жовтня 1929 р. посилив концентрацію в банківському секторі Австрії. Стан банку значно погіршився після розпаду Австро-Угорщини, до чого також додалися і його зовнішні борги. Банк був прив'язаний також до правлячої політичної партії в період політичної нестабільності. Позиції банку послабились внаслідок вилучення іноземних позик до Центральної Європи, а кредити, надані великій промисловості, були заморожені. Тому банк вдався до конверсії зобов'язань своїх дебіторів на акції. За таких обставин Національний банк Австрії був єдиним джерелом постачання ліквідних фондів.

Наприкінці травня 1929 р. Центральний банк попередив "Боденкредит-Анштальт", що він нераціонально використовує свої кредитні ресурси. Розбалансований своїми масивними боргами та неможливістю зменшити промисловий ризик, Національний банк відмовився виконувати роль кредитора останньої інстанції. 5 жовтня 1929 р. "Боденкредит-Анштальт" повідомив уряд, який тільки-но прийшов до влади, що він припинить операції, якщо не отримає належної допомоги.

Незважаючи на небажання "Кредитанштальт", уряд примусив його об'єднатися зі своїм неплатоспроможним конкурентом. Після оновлення щорічних зборів акціонерів "Кредитанштальт" на початку травня 1931 р. припинив свою діяльність. Вночі з 11 на 12 травня уряд Австрії оголосив, що банк зазнав надзвичайних збитків, які дорівнювали 140 млн шилінгів, через злиття з "Боденкредит-Анштальт". Відбулося падіння цін акцій у його портфелі, а борги він повернути не міг.

Оскільки "Кредитанштальт" контролював 60 % промисловості Австрії, його банкрутство призвело до краху банківської системи всієї країни. Уряд вирішив виправити ситуацію. Початковий план оновлення було погоджено 12 травня, а чинності закон набув через два дні. Він дозволяв покрити всі збитки обсягом 140 млн шилінгів відповідно до інформації "Кредитанштальт". Втрати мали покриватися прямим грантом уряду з коштів Національного банку та Ротшильдів, а також зменшенням акціонерного капіталу банку і ліквідацією його резервів. Для підвищення ефекту від зменшення акціонерного капіталу банку закон встановив, що потрібно емітувати нові акції вартістю 89,4 млн шилінгів, з яких 58,6 млн мала отримати держава, а 17,6 млн — Національний банк. Інші державні кредитні установи брали участь у формуванні капіталу настільки ефективно, що державний сектор став головним акціонером банку. Для фінансування таких операцій закон уповноважував уряд взяти позику 150 млн шилінгів.

Швидке втручання уряду не змогло відновити впевненість населення. Вилучення депозитів з інших секторів банківської системи тривало зі зростаючими темпами і досягло 500 млн шилінгів на тиждень. Як кредитор останньої інстанції Національний банк помітив, що його портфель цінних паперів зростав з надзвичайною швидкістю, а золоті та валютні резерви почали поступово зменшуватися. Оскільки наприкінці травня 1931 р. Австрія та Німеччина утворили митний союз, на міжнародній арені вважали це початком політичного союзу двох країн, що було чітко заборонено Версальським договором. Внаслідок такого політичного ускладнення іноземні кредитори почали вилучати свій капітал.

Уряд Австрії втрутився вдруге, видавши закон від 28 травня 1931 p., який надавав кредитам, отриманим "Кредитанпгтальт", державні гарантії. Цей захід, спрямований на припинення фінансової паніки у короткостроковому періоді, заклав також передумови для переговорів з іноземними кредиторами. 16 червня вони прийняли мораторій на виплати протягом двох років, а держава гарантувала всі зобов'язання Кредитанштальт. У цей період втрати банку зросли майже в 10 раз і досягли 1200 млн шилінгів, з яких 500 млн були походженням з-за кордону. Для порятунку ситуації уряд мав укладати нові угоди з Національним банком та іноземними кредиторами. Вони сподівалися попередити неплатоспроможність "Кредитанштальт" припинити відплив капіталу та уникнути банківської кризи.

Два інших великих банки Відня також відчували серйозні проблеми з ліквідністю і не могли залишатися на плаву без значної підтримки уряду. Уряд був прихильником політики консолідації, і 25 травня 1934 р. відбулося злиття "Кредитанштальт" та "Банкферейн", Нова установа отримала назву "Остерайхіше Кредит-Анштальт-Вінербанкферейн" (Oester-reichische Credit-Anstalt-Wienerbankverein). Того ж дня "Ескомпте-Гезельшафт"