Італійська фінансова гегемонія у пізньому середньовіччі

План

1. Зникнення банків у Західній Європі після 476 р. н. е.

2. Відродження банківської справи в Західній Європі

Зникнення банків у Західній Європі після 476 р. н. е.

В той час, як банківські системи набували поширення в Греко-Римський період, вони не могли не відчувати загального процесу спаду, який спостерігався в ранніх віках цього періоду. Економіка, що розвивалася в період класичної античності, була кілька десятиріч паралізована серйозною політичною кризою, яка охопила Римську імперію у III ст. н. е. Криза торкнулася також банківської справи і фінансового сектору. Ще більш драматичний вплив відбувся внаслідок германських вторгнень, які призвели до падіння Римської імперії на заході; політична, економічна та адміністративна інфраструктури, включаючи банківську систему, були повністю розладнані. У 600 р. н. е. в Римі був тільки один банкір — Папацій. Лише в Равенні банкам вдалося уникнути спаду, здебільшого завдяки дисципліні патріарха Візантійської імперії у 540 р. н. е. Структура класичної банківської системи залишилася такою, якою вона була у Східній Римській імперії, і продовжувала працювати до кінця середньовіччя.

Не тільки політичний і соціальний дисбаланс призвели до розладу цих традиційних інфраструктур. Несприятливі умови торговельної та промислової діяльності у містах стали додатковим чинником. Як наслідок, протягом кількох наступних століть після падіння Риму економічна діяльність у Європі досягла такого рівня, який можна було порівняти з рівнем примітивної економіки — міста зникли чи зменшилися до розмірів сіл, а гроші стали використовуватись менше, домінували бартер та натуральні розрахунки. Водночас християнство мало зростаючий вплив на етику та соціальну поведінку. Незважаючи на численні ради та синоди, католицька церква створювала вказівки, які забороняли стягнення відсотка.

Економічні, релігійні та політичні умови мало сприяли розвитку банківської справи у середньовіччі, хоча банкам в цей час вдавалося виконувати деякі свої традиційні функції. Наприклад, було відоме надавання грошей під відсотки. Така практика поширювалась повною мірою, оскільки монархи та сеньйори, прагнучи відновити свою владу, вдавалися до позик, часто під невигідні відсотки, хоча надання кредитів під відсотки залишалося винятковою практикою, принаймні до XII ст. Григорій Турський (538—598) зазначав, що Дезіре, єпископ Вердуни, колись попросив дозволу у короля Теодеберта І надавати позики під відсоток з казни, оскільки підприємці не могли одержати гроші в будь-якому іншому місті.

Безпосередні обмінні функції були більш еластичними, хоча обіг валюти був значно зменшений у "темні часи". Монети продовжували використовувати в імпортних платежах за предмети розкоші та імпортні трансакції. Більш того, монети були засобом заощадження у пізньому середньовіччі. Вважали, що накопичення було найбільш безпечним і раціональним способом захисту спадщини. Право карбувати монети залишалося королівською прерогативою, проте в цей період такою діяльністю займалися не тільки офіційні службовці. Приватні монетні двори ліцензувалися принцами та сеньйорами і навіть незалежними ремісниками — такими як ювеліри. У роки політичних негараздів вони могли отримати право карбування в будь-якому випадку.

Більшість осіб, що карбували монети в ранньому та пізньому середньовіччі, працювали з обмінювачами грошей. Професійних обмінювачів грошей, які здебільшого працювали у пілігримських центрах, що з'явилися у всіх християнських націй середньовічної Європи, було мало. Обмінювачі грошей також розташовувались на ринках, що розвивалися неподалік від таких центрів.

Відродження банківської справи в Західній Європі

З VIII ст. Швеція підтримувала активні торговельні зв'язки з Персією через Русь. Завдяки фризам мережа міжнародного обміну поширилася на всю Західну Європу. Поява у Північній Русі великої кількості мусульманських дирхемів та скандинавських монет IX та X ст. свідчить про те, що економіка почала монетизуватися, а торгівля з грошовим опосередкуванням стала повертатися до міст. Кілька сучасних підручників також вказують на те, що лихварство набуло широкого поширення серед фризьких купців, хоча безпосередньої інформації про існування банківської діяльності не містять.

Реприза монетарної економіки та відродження міжнародної торгівлі на середземноморському узбережжі відбулися набагато пізніше. Цьому значно сприяли торговельна експансія Генуї та Венеції, спрямована на Візантію, Східну Римську імперію та Александрію, і розквіт мусульманських держав у Північній Африці та Малій Азії. Венеція й Генуя займали таку міцну позицію в торгівлі у Візантійській імперії, що на початку II тисячоліття вони отримали право створювати колонії та торговельні міста на узбережжі Чорного моря. Дві морські республіки швидко розвивали свої торговельні стосунки з Єгиптом та Малою Азією. І Генуя, і Венеція займали провідні фінансові та військові позиції у Хрестових походах, що відіграло значну роль у формуванні економічних стосунків між Сходом та Заходом, тоді як розширення торгівлі з мусульманськими державами узбережжя Червоного моря та Індійського океану відігравало значно меншу роль.

Торговельний баланс Заходу зі Сходом залишався позитивним завдяки значному експорту із Західної Європи текстилю, з Північної — хутра, привезених через Італію з Близького Сходу та Північної Африки рабів. Додатковим поштовхом до монетизації було відкриття срібних шахт у Тоскані.

Монети стали карбувати в ще більших обсягах, а обіг срібних, а пізніше золотих монет став більш стабільним та інтенсивним. Ці нововведення насамперед знайшли відображення в Італії. Пізніше, після відкриття великих покладів срібла в Богемії, Скандинавії, Німеччині (регіон Гарц) та Австрійських Альпах, карбування монет поширилося на всю Європу.

Монетизації європейської економіки сприяв розвиток торговельних технологій. Розширені торговельні технології циркулювали між Півднем та Північчю, зокрема у ХП та XIII ст., значно збільшилися розміри ярмарків та ринків. Серед найвідоміших були ярмарки Шампані, що проводилися шість разів на рік і залучали багатьох купців з Італії та Півдня, а також з Англії й Німеччини. В цей період, як відомо, Священна Римська імперія стала провідною політичною силою в Європі. Вона була також високорозвиненою і в економічному плані. У XIII ст. відкриття важливих покладів срібла в Гарці та Австрійських Альпах сприяли зростанню рівня видобувної промисловості, внаслідок чого розпочалося бурхливе карбування срібних монет. Це привело до збільшення запасів грошей. Саме тому присутність німецьких купців на ярмарках у Шампані та великих торговельних містах Італії була досить відчутною.

Поява грошового обігу в Європі пояснюється не тільки великомасштабним розвитком торгівлі, чи то торгівлі Південь — Північ, чи Схід — Захід. Аграрне господарство в Європі також переживало бурхливий підйом. На великих феодальних територіях розчищення земель приводило до збільшення виробництва, а впровадження нових сільськогосподарських технологій і культивація кращих земель сприяли збільшенню продуктивності праці. Більш того, реорганізація аграрного сектору, яка дала більше можливостей приватному землевласнику, сприяла більш інтенсивній експлуатації землі. Землевласники почали спрямовувати виробництво на континентальні ринки збуту. Така сама ситуація спостерігалася й у володіннях монархів, феодалів і незалежних господарствах, кількість останніх при цьому зростала. Всюди почали з'являтися нові ринки. Ступінь монетизації економіки збільшився, набули поширення кредит, торгівля через посередництво грошей та сама банківська справа.

Розвиток банківської справи в Європі у середньовіччі відбувався за трьома основними напрямами: споживчий кредит (позики або застави, які надавалися здебільшого для задоволення потреб простих людей), поради щодо обміну та торговельні кредити (задовольняли потреби купців середньої руки), арбітражні й обмінні кредити (були задіяні великі купці-банкіри міжнародного масштабу)

Відродження приватної банківської справи у сфері депозитів та жиротрансферів

Хоча депозитні банки безпосередньо перестали існувати у середньовіччі, люди продовжували надавати гроші третім особам. Так, визначні середньовічні абатства, а саме Святого Петра у Генті, вже давно приймали депозити від місцевих сеньйорів та подорожуючих купців. З XI ст., коли металеві гроші почали впевнено займати своє місце у Західній Європі, де вони відігравали значну роль у торговельній експансії, така практика почала поширюватись. У XII та XIII ст. заможні купці Північно-Західної Європи, особливо в Аррасі, безпосередньо займалися фінансовими операціями. Це набуло систематичного характеру. Купці використовували власний капітал та депозити, надані їм третіми особами, надавали кредити у Фландрії та Артуа, у великих фламандських містах. Незважаючи на це, особи, які сприяли відродженню у банківській справі депозитів та трансферів, були обмінювачами грошей насамперед в Італії, а пізніше — і в іншій частині Європи, зокрема в Південній Німеччині та країнах сучасного Бенілюксу.

Повернення у Західній Європі до економіки, опосередкованої грошима, супроводжувалося збільшенням видів грошей та форм розрахункових одиниць. У IX та X ст. місцеві феодали намагалися дістати права карбувати монети, яке належало імператору чи королю. Так, срібні динари Карла Великого, які копіювалися багатьма способами, втратили свою вартість як валюта. Уніфікована система розрахункових одиниць Каролінзької доби, що базувалася на динарі Карла Великого, була роздрібнена на численні локальні чи регіональні системи. Для того щоб розплутати цю "павутину" і створити ефективну систему торгівлі, необхідне було втручання фахівців, що пояснює збільшення кількості професійних обмінювачів грошей. Про таких фахівців регулярно згадується в іспанських та італійських документах XI та XII ст. У XII ст.