УДК 342.52(477)

Створення Верховною Радою законодавчої бази України

Автором був застосований порівняльно-правовий метод дослідження фактів. Це дало можливість проаналізувати сучасні проблеми діяльності Верховної Ради України, а також виявити перспективи розвитку законодавчої влади України у зв'язку з конституційною реформою.

The author found the comparative-legal method of facts investigation. It gave the opportunity to analyse the up-to-date problems of the Supreme Rada works and to find out the prospects of the legislative power development in Ukraine in connection with the constitutonal reform.

иДНІЄЮ з найголовніших передумов становлення України як демократичної та правової держави є наявність такої системи організації державної влади, яка базується на активній ролі парламенту у її здійсненні. Вплив парламенту на суспільно-політичні відносини у будь- якій державі може обумовлюватись низкою факторів: формою правління, ефективністю законодавчого процесу, системи стримувань і противаг та внутрішньої організації парламенту, якістю рішень, що приймаються загальнонаціональним представницьким органом.

Важливим кроком на шляху становлення парламентаризму в Україні стало прийняття Конституції. Основний Закон держави визначив склад, порядок формування Верховної Ради України та сферу її повноважень, статус народних депутатів, основні засади відносин парламентаризму з урядом, главою держави, іншими органами державної влади та місцевого самоврядування. Закони "Про Рахункову палату" [1], "Про уповноваженого Верховної Ради з прав людини" [2] та інші законодавчі акти, прийняті на розвиток положень Конституції, стали важливою передумовою подальшого розвитку парламентаризму в державі. У той же час найважливіші проблеми, пов'язані з функціонуванням загальнонаціонального представницького органу, так і не були вирішені.

Однією з проблем для українського

парламенту є питання про більш ефективне використання Верховною Радою України всіх наданих їй функцій.

На даному етапі розвитку парламентаризму в Україні законодавча функція відіграє особливо важливу роль, це пояснюється тим, що, з одного боку, необхідна міцна правова база для підтримки економічних реформ, які проводяться в Україні, особливо після прийняття Конституції, з другого - необхідно враховувати й ту обставину, що головним обов'язком держави є забезпечення прав і свобод особи [3, ст. 3]. Слід також підкреслити, що прийняття Конституції спонукає законодавчі органи значно активніше приводити у відповідність з нею весь масив законодавства, прийнятий раніше.

Слід зазначити, що в Україні на 2002 р. діяло 75 законів, а також кодексів колишньої УРСР, зокрема: Кримінально- процесуальний (1970 р.), Кодекс законів про працю (1971 р.), Житловий кодекс (1983 р.). Потребують приведення у відповідність з Конституцією 1996 р. і кодекси, прийняті за роки незалежності України: Повітряний кодекс (1993 р.), Кодекс про надра (1995 р.), Водний кодекс (1995 р.), Кодекс торгівельного мореплавства (1995 р.), а також Основи законодавства про культуру (1992 р.) та про охорону здоров'я (1992 р.) [110, с. 338] та інші.

Якщо розглянути весь законодавчий масив з точки зору пріоритетності правового регулювання, то можна дійти висновку, що найбільше законів регулюють відносини економічної, фінансово- бюджетної сфер і державного будівництва, ратифікації міжнародних конвенцій, договорів, угод тощо. Найменше законів стосується питань соціального захисту, охорони здоров'я [3] тощо.

Одночасно слід зазначити, що до цього часу не набули чинності або не переведені у відповідність з Конституцією такі базові найважливіші закони, як "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" (1991 р.), "Про Кабінет Міністрів

України", "Про адміністративно- територіальний устрій" тощо [4, с. 339]. Виникає закономірне запитання: скільки

часу необхідно парламенту України, щоб прийняти ці закони? Адже розгляд у Верховній Раді лише Цивільного кодексу тривав майже п'ять років.

Таким чином, важливою проблемою українського парламентаризму є недостатня ефективність законодавчого процесу. Кожної сесії на розгляд Верховної Ради України суб'єктами законодавчої ініціативи подаються сотні законопроектів, з яких законами стає незначна частина. Це зумовлюється низкою причин. Насамперед, практично відсутня попередня експертиза законодавчих актів на предмет доцільності їх прийняття, майбутніх наслідків реалізації та можливих витрат з Державного бюджету на їх реалізацію [5].

"Законодавча функція головна, але не єдина для Верховної Ради України. Виборність українського парламенту народом свідчить, що саме він є єдиним органом народного представництва" [6]. Отримуючи на виборах "представницький мандат", депутати мають виражати ті суспільні інтереси, які забезпечують виконання головної, а саме - законодавчої функції у Верховній Раді. Невміння чи небажання правильно відобразити інтереси суспільства легко деформують зміст не тільки законодавчої, а й інших функцій парламенту. Прикладів тут багато. Наша Верховна Рада, зокрема, часто "розколювалась" при обговоренні проектів Конституційного Договору, Конституції України та інших важливих питань.

Як свідчить світова практика, закони можуть приймати не тільки парламенти. Але без парламенту - кінець представницькій демократії. Представницьке правління визначальне для забезпечення існування реальної демократії, а парламенти втілюють цю функціональну ідею [7, с. 11]. Саме тому подальший розвиток парламентаризму в Україні пов'язаний з перетворенням Верховної Ради у відкриту арену подолання суперечностей між різними владними структурами, між "центром" і "місцями" тощо.

З цих позицій інтерес становить передусім проблема формування ефективно діючого парламенту. Бо теза про те, що кадри вирішують все, залишається в силі [8]. Саме на створення дієздатного і структурованого професійного парламенту спрямований Закон України "Про вибори народних депутатів України" від 24 вересня 1997 р. За цим законом вперше в нашій країні передбачалося проведення виборів народних депутатів України за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою. Те саме підтвердив і закон 2001